Жонглювання — це ж бо не просто кидання м’ячиків. Це представлення твого внутрішнього світу. Якщо ти затиснутий, то й кидати будеш затиснуто, нудно. Якщо відкритий — більше нового будеш пробувати, жонглювати ширше і вище. Жонглювання — воно всюди. Ти сам зараз перемкнув диктофон і навіть не задумався, натиснув на кнопку і все. А міг би зробити це різними способами, знизу, збоку, ще якось — от це вже жонглювання. Або зараз тримаєш травинку, крутиш у руках автоматично, а можеш по-іншому крутити. По-різному передавати з руки в руку або комусь із нас. Оце теж уже буде жонглювання. цитата з інтерв’ю 2014 року, Москва, автор Денис Погребний
Якщо розгорнути це до межі точності, то жонглювання — це безперервна присутність стану без утримання, де контроль виникає не через хватку, а через увагу, час і вибір моменту, і тому будь-яке зміщення уваги миттєво проявляється у формі руху, у висоті, у ширині, у самому факті — відбувається дія чи розпадається.
Саме тому в складних системах, де варіантів більше, ніж можна втримати руками, увага стає єдиним інструментом керування: не для прискорення, а щоб не втратити намір, бо інакше рух перетворюється на автоматизм, а автоматизм — на втрату фокуса, де вже не ти ведеш, а тебе веде, що також може бути використано як художній прийом, за умови усвідомленого руху і наміру.
Навіщо я тут?